Похід до театру — завжди (радше, майже завжди) задоволення. Сама вистава завжди змушує замислитися про деякі проблеми буття, допомагає пережити славнозвісний катарсис. Натомість задоволення не завжди приносить атмосфера, що панує в залі.
Публіка почала збиратися доволі рано. Тинялися коридорами, очікуючи на перший дзвінок, коли можна буде заходити до залу. Розмови були тихими, ніхто не підвищував голосу. Обговорювали газову проблему, стабілізацію курсу гривні тощо. І двоє красунь усміхнулися у відповідь і продовжили дискусію з приводу наряду однієї знаної дами (не будемо вказувати пальцями). Аж ось пролунав перший дзвінок, і глядачі задоволено нахлинули до залу.
В партері зайняли місця статні чоловіки з дамами, відкинулися на м’які спинки й застигли в очікуванні. Лише подекуди повертали голови один до одного перемовитися слівцем. Починається вистава. Ті, що сидять далі вишуковують шпарини між головами, щоб побачити хоч якісь уривки вистави...
Але піднімемось вище цього. Тобто на балкон. Тут усе набагато цікавіше. Сцена відкривається перед глядачем як на долоні. Але ж ця долоня далека й “лінію життя” помітити інколи надто важко. Виправити ситуацію легко: можна просто піднести до очей бінокль, котрий завчасно був узятий в гардеробі. Зір вже бачить, а от слух… З прослуховуванням реплік акторів час від часу виникають проблеми, бо через три людини від твого сусіда праворуч, хтось жує (принаймні, так здається) чіпси або сухарики (за хрустом важко точно визначити)... Але забудемо про все це земне — головне ж за чим прийшли до театру — це п’єса.
У вищезгадану щілину між головами (ну, навіщо цей здоровань сів саме переді мною?) все-таки вдалося подивитися виставу “...” пана N. Яка б атмосфера не була б у приміщенні, яким би там дрібнобуржуазним, з однієї сторони, не був би конфлікт у основі самого твору, гра акторів вразила. Образи героїв були розкриті. І цілий вечір після цього не міг позбавитися від роздумів про взаємовідносини в сучасному суспільстві. Хто є хто? Саме це й спробували показати нам актори театру. У найбільш смішні моменти сюжету глядачі переривали діалоги чи монологи героїв, аплодуючи майстерності виконавців.
Ще під час прощання вдячна публіка почала розходитися. Останнього поклону дочекалися приблизно (адже порахувати не встиг) половина глядачів. Черга в гардеробі і, власне, питання: “Ну що, сподобалося?”